Авторка: Кейт Кіркпатрик, викладачка філософії і християнської етики в коледжі Реджентс-Парк Оксфордського університету.
Коротко про ставлення Бовуар до кохання
Для Симони де Бовуар прагнення любити і бути коханим — це не випадкові пориви, а структурна частина людського існування. Вона вважала, що справжнє кохання повинно мати етичну основу: кохання можна зіпсувати і покривши відданістю, і піджививши еґоїзмом. У її працях поняття «кохання» постає неоднозначним і часто розчиняється у суміші потреб, болю та бажань; через це воно легко стає приводом для експлуатації.
Робота, яка найповніше виводить її роздуми про любов на широкий культурний і філософський фон, — це «Друга стать» (1949). Там Бовуар показує, як культурні очікування формують різні уявлення про любов у чоловіків і жінок, створюючи передумови для нерівних і часто несправедливих стосунків. Але її інтелектуальний шлях до цієї теми почався раніше: ще в студентських нотатках 1926 року вона намагалася розрізнити форми любові, які ведуть до самопожертви, і ті, що руйнують іншу людину.
Джерела її етичного підходу
Етичні ідейні корені Бовуар тягнуться в кілька напрямків. Частина її мислення сформована християнською традицією, зокрема заповіддю «любити свого ближнього, як самого себе», яка звучить у Єврейській Біблії і повторюється в Новому Завіті. Вона знала й уважала класичні праці моральної філософії — від Авґустина до Імануїла Канта і Джона Стюарта Міла — і бачила, що питання «як любити іншого як самого себе» стоїть у центрі багатьох моральних систем.
У студентські роки на її думку впливали й філософські роздуми Серена Кіркеґора, особливо його аналіз заповіді любові в «Творах любові» (1847). Проте для Бовуар усі ці традиції виявляли недостатність: хоча імператив любові в теорії був рівний для всіх, на практиці він часто служив виправданням ієрархії та підпорядкування.
Свою альтернативу божественному гарантуючу етику без Бога вона сформулювала у «Пірі і Кіней» (1944). Там вона стверджувала, що відсутність божественного законодавця не позбавляє людські вчинки цінності: дії набувають сенсу й нескінченного виміру, якщо вони засвідчені іншими, якщо їх бачать і якщо вони стають основою чужих починань. Ця думка дозволяє їй змалювати етику, яка орієнтується на людську взаємодію і повагу до свободи іншого.
Три моделі кохання: діагноз молодої Бовуар
У студентських зошитах 1926 року Бовуар виділяє три картини кохання, з яких лише одна, на її думку, відповідає етичним вимогам. Вона називає їх нарцисизмом (іноді перекладають як еґоїзм чи корисливість), відданістю й етичним, взаємним коханням. Кожна з цих форм описана не одним реченням, і Бовуар детально аналізує їхні психологічні й моральні наслідки.
Нарцисизм
Нарцисизм у її ранніх визначеннях — це «любов до себе та до любові, яку інший відчуває до тебе». У такій моделі любов перетворюється на спосіб підтвердження власної цінності: важливим стає не благополуччя іншого, а те, як той інший віддзеркалює мою велич чи привабливість. Нарцисична особа забуває, що любов потрібна взаємної участі; коханий виступає в ролі другорядного персонажа, потрібного лише як засіб підкріплення власного образу.
Відданість
Відданість, навпаки, Бовуар розглядає як «абсолютний дар», форму самозречення, коли індивід стирає власну свідомість заради іншого. Це модель, що часто приваблювала і привертала багатьох людей, особливо жінок: обіцяючи звільнення від постійної потреби визнання, вона водночас стирає автономію відданої людини. Така самовіддача, вважала Бовуар, може бути «моральним самогубством»: людина втрачає власний сюжет, дозволяє іншому писати свою історію, і виявляється залежною від чужих цілей і думок.
Етичне (взаємне) кохання
Третя модель — та, що відповідає її етичним ідеалам: любов, заснована на «рівновазі» і «взаємності». У таких стосунках кохані діють пліч-о-пліч, не втрачаючи себе, не перетворюючись на інструменти одне одного. Це самовідданість без самознищення: кожен підтримує другого в прагненні до незалежного особистого життя, але не вимагає від нього злиття чи повної підпорядкованості.
У рівновазі немає місця для ролей «господар–піддана»; навпаки, вона вимагає, щоб кожен партнер плекав свободу іншого і визнавав її цінність. Бовуар окреслює тут важливий етичний принцип: бажати власної свободи означає бажати свободи й для інших, інакше цінність власної свободи стає лицемірною.
Соціальне виховання, література і формування уявлень про кохання
Бовуар приділяла велику увагу тому, як культура й література формують уявлення про любов і жіночу роль у ній. Вона уважно аналізувала зображення любові у видатних художніх творах і показувала, як романтичні міфи підготували ґрунт для певних видів поведінки: чоловіки часто або обожнювали жіночу любов заради власного піднесення, або зневажали її, тому що вона підпадала під заборони і проєкції.
Культура, писала вона, підштовхує чоловіків і жінок до різних моделей поведінки ще з дитинства. Ґрунтуючись на ідеях про психологію розвитку, Бовуар показує, що у процесі дорослішання діти втрачають ілюзії, але й набувають розчарувань: батьки захищають від сумнівів і уявлень про довільність правил, а коли ці надії розриваються, дитина виявляє, що її колишні уявлення були продукцією виховання. Однак потреба бути визнаним і любленим не зникає з віком — людина не може повністю відмовитися від того, щоб її бачили й цінували інші.
На практиці культурні настанови по-різному впливають на хлопців і дівчат. У «Другій статі» (1949) Бовуар зосереджується на тому, що хлопців заохочували будувати плани життя, бачити любов як частину життя, тоді як дівчат учили сприймати любов як саме життя. Дівчатам дозволяли здобувати освіту і добиватися успіху, але не надто багато — бо надмірна освіченість чи успіх могли зробити їх нібито менш привабливими. Для багатьох цей процес означав, що зовнішній вигляд і відповідність чоловічим очікуванням стають важливішими за власні проєкти і прагнення.
Культурні наративи також прищеплювали ідеї, що дозволяли чоловікам виправдовувати домінування: нібито домінування — це природний стан речей, а покора жінки — природний і бажаний відповідник. Бовуар відкидає такі алібі як морально й інтелектуально неспроможні. Вона показує, що подібні уявлення не виникають спонтанно, вони є наслідком соціальних практик, що формують уявлення про жіночість і чоловічість.
Як формуються «закохані жінки»
Бовуар малює портрет «закоханої жінки» як символ відданості: вона намагається бачити себе очима коханого, вбудовує свої інтереси й думки в його світ, віддає пріоритет його мріям і проєктам. У сексуальному житті таку жінку часто розглядають більш як засіб задоволення чоловіка, ніж як суб’єкта власних прагнень.
Такий образ приводить багатьох жінок до внутрішнього розриву: з одного боку бажання утвердити власну особистість, з іншого — усвідомлення, що їхню цінність у суспільстві часто вимірюють через чоловіче захоплення. В есеї 1950 року Бовуар ставить питання: чи можливо створити новий вид любові, у якому партнери були б рівними і ніхто не прагнув би підкорятися?
Практичні висновки: що означає любити етично
Для Бовуар етичне кохання — це не утопія, а практичний ідеал, за який потрібно боротися як колективно (через зміну законів і культурних норм), так і індивідуально (через роботу над своїм життям і виборами). Вона підкреслювала, що свобода — це те, що потрібно відстоювати на кількох рівнях: на загальному, творячи правила і змінюючи інституції, і на особистісному — створюючи в собі здатність жити як етична особистість, котра цінує свободу для себе й для інших.
У практичному вимірі це означає щонайменше три речі:
- Визнання іншого як суб’єкта з власними намірами і проектами, а не як засобу для втілення моїх потреб чи ілюзій.
- Пошук «золотої середини» між нарцисизмом і відданістю: думати одночасно про себе і про іншого, не стираючи своєї автономії і не використовуючи іншого.
- Розуміння, що любов вимагає дій, але саме які діяння мають бути виконані залежить від конкретної людини та ситуації; немає універсальної формули, але є принцип поваги до свободи іншого.
Бовуар також пропонувала кілька діагностичних критеріїв для розпізнавання недобросовісної поведінки у взаєминах: маніпулювання виправданнями («це людська природа», «так було завжди»), очікування смирення від інших як обов’язкового елементу любові, а також культуральне звеличення підпорядкування жінок як «нормального» або «романтичного». Вона називає ці стратегії «недобросовісністю», оскільки вони слугують алібі, що дозволяє знехтувати вимогою справжньої взаємності.
Чого варто уникати
- Використання любові як інструмента для підтвердження власної значущості (нарцисизм).
- Самозречення, що веде до втрати автономії та суб’єктності (надмірна відданість).
- Прийняття культурних міфів, які виправдовують нерівність як «природну» чи «романтичну».
Навпаки, варто прагнути до стосунків, у яких обидва партнери розглядають кохання як спільну справу, де кожен одночасно думає про себе й про іншого і робить місце для особистого зростання обох.
Заключні думки і наслідки для сучасності
Симона де Бовуар у своїх працях давала не лише діагноз, а й певну настанову: якщо свобода є центральною цінністю, то любов має бути шляхом, а не пасткою. Її переконання, що «найпліднішим» типом кохання є не підпорядкування, а підтримка один одного у пошуках незалежного життя, залишається конструктивним імперативом і сьогодні.
На колективному рівні зміни в законодавстві — зокрема в питаннях виборчих, трудових і майнових прав — змогли змінити конкретні можливості для жінок. Проте на індивідуальному рівні завдання залишається: стати етичною особистістю, яка цінує свободу для себе і для інших. Це важко, бо культурні релікти підпорядкування і міфи романтичного кохання можуть досі спокушати до повторення старих моделей.
Бовуар не обіцяє порятунку від усіх труднощів: її ідеал циркулює між реалістичною критикою існуючих практик і прагненням до змін, які вимагають довготривалої роботи. Вона закликає не до догматичного ухилення від любові, а до перестаннього опертя на взаємність, повагу й розвиток свободи в кожній людині.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «Simone de Beauvoir’s authentic love is a project of equals» в журналі «Aeon» 30 січня 2020 року.
