Колишня журналістка Російської служби Бі-бі-сі Хлоя Арнольд провела тиждень, працюючи волонтером у пункті прийому людей на польсько-українському кордоні. Вона власноруч допомагала тим, хто втік від бойових дій, і розповіла про свої враження: кого бачила, які проблеми доводиться вирішувати і як виглядає повсякденне життя у тимчасових пунктах для біженців.
Чому Хлоя поїхала і що її спонукало
Хлоя мешкає в одній із країн Європи. Коли вона побачила повідомлення про потребу волонтерів у Польщі, які говорять українською та російською, вирішила на власні очі побачити, як можна допомогти. За її словами, репортаж її колишніх колег із Бі-бі-сі про центр на кордоні підштовхнув її до дій: вона купила квиток до Варшави, орендувала машину і поїхала до міста Замосць, що недалеко від кордону з Україною.
Приїхавши на місце, Хлоя зіткнулася з неоднозначним ставленням: деякі українці свідомо уникали спілкування російською мовою — вони закривали вуха, коли їм пропонували говорити не українською. Водночас більшість просили допомоги російською, щоб з’ясувати подальші плани та можливості.
Масштаби відтоку і хто приїжджає
З дня вторгнення рф до України минув місяць. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців на 23 березня, за чотири тижні територію України, рятуючись від бойових дій, залишили понад 3,6 млн людей. Більша частина виїхала через кордон із Польщею. Серед тих, хто приїжджає, переважають жінки, діти та люди похилого віку; чоловіків віком від 18 до 60 років серед прибулих зазвичай немає через воєнний стан в Україні.
Ці цифри та спостереження дають уявлення про масштаб переміщення, але на місці все виглядає ще гостріше: сотні, а іноді й тисячі людей без нормальних умов, що чекають на допомогу або вирішують, куди рухатися далі.
Прикордонні пункти та перші миті після перетину
Один із прикордонних переходів, який згадує Хлоя, — Гребенне (з українського боку – Рава-Руська). До початку війни це було майже порожнє місце: прикордонний пункт, невеличка інфраструктура. Зараз тут скупчення людей, що рятуються від обстрілів і бойових дій.
Дорогою до кордону повсюди видно українські прапори і банери з привітаннями та побажаннями. Поруч з пунктом організували наметове містечко, де люди можуть отримати першу допомогу й трохи перепочити. Виглядає це так, ніби потрапив на ярмарок: вогнища діяльності, намети, волонтери, поліція, прикордонники. Усім, хто прибуває, пропонують їжу, дітям — цукерки та іграшки, щоб хоч якось заспокоїти найменших.
Наметове містечко — тимчасове рішення. Воно не призначене для довготривалого перебування: часто немає належних умов для сну, обігріву або гігієни, іноді бракує туалетів. Саме тому за шість кілометрів від кордону функціонує центр допомоги біженцям — великий спортивний зал, де встановлені ліжка й створені базові умови для відпочинку й миття. Цей центр швидко заповнюється, а за 25 кілометрів є ще один подібний пункт, куди переміщують людей, якщо є така можливість.
Волонтери й організації працюють у декілька напрямів одночасно: від первинної зустрічі і роздачі їжі до організації перевезень і пошуку житла. Наприклад, католицька організація “Лицарі Святого Колумба” зустрічає людей біля кордону і роздає безкоштовні сім-карти, щоб біженці могли зв’язатися з родичами та знайомими за кордоном.
Що роблять волонтери щодня
- Прийом і реєстрація людей, які перетнули кордон.
- Роздавання їжі та питної води.
- Надання інформації про подальші напрямки руху — комусь потрібно перевезтися в Польщу, Німеччину чи інші країни.
- Організація тимчасового житла: від спортивних залів до квартир.
- Пошук втраченої родини та контактів через телефони й записки.
Хоч багато людей мають план — рухатися далі до Польщі чи Німеччини, хтось має свій автомобіль і їде сам, інші ж не можуть цього собі дозволити і вимушені очікувати допомоги від волонтерів або громадських організацій.
Центр допомоги та роль волонтерів
Основна робота волонтерів зосереджена у центрах допомоги. Там доводиться вирішувати десятки питань щодня: кому видати їжу, як розмістити людей, де знайти транспорт для тих, хто має далі їхати, як зв’язати людей з їхніми рідними й як забезпечити тимчасове житло. Часто робота перетворюється на марафон, де кожна хвилина важлива.
Хлоя зустрічала людей із різних куточків України: Харкова, Дніпра, Києва, Миколаєва, Кривого Рогу та Донбасу. Для багатьох дорога тривала кілька днів; декому доводилося спати в будинках родичів, на вулицях і навіть у лісі.
Нижче — низка історій окремих людей і родин, з якими спілкувалася Хлоя. Вони показують різні обличчя вимушеного переселення: від мовчазного шоку до вривчастої відчаю й тихих проявів доброти.
Історії людей
Сім’я глухих із Донбасу
До волонтерів підійшов хлопчик, що попросив допомоги. Ближче виявилося, що це ціла родина: батько, мати, двоє дітей, дядько та його дружина з росії. Окрім дітей — Артема та Максима — ніхто не говорив і не чув. Артему 11 років, і він був дуже виснажений: він розповів, що вони їхали п’ять днів з Донбасу, і дуже втомилися.
У хлопчика був знайомий на ім’я Ваня, який уже два роки мешкав у Польщі. Родина просила допомоги дістатися туди. Волонтери знайшли це місто на карті — воно виявилося недалеко від кордону з Чехією — і запропонували зняти для них квартиру на два тижні. Хлоя зізнається, що для цього у неї була потрібна сума готівки, яку вона зібрала разом із друзями та знайомими перед поїздкою.
Дорослі відмовлялися від їжі, яку їм пропонували, але діти були неймовірно голодні й могли з’їсти по багато сосисок. Волонтери також підказали, що в Польщі є організації, які працюють з людьми з проблемами слуху і зможуть допомогти з подальшою адаптацією.
Жінки, що тримають обручки на пальцях
Рита приїхала з Сум. Раніше вона викладала гімнастику дітям і навіть показувала Хлої відео зі своїми заняттями. На кордоні ж вона сиділа в кутку, мовчала, плакала і крутити на пальці обручку — чоловіка залишила вдома. Її образ і мовчання говорили більше, ніж слова.
Каміла, яка теж приїхала із Сум разом зі своєю семирічною донькою, розповідала, що не хотіла залишати дім: у неї великий будинок, машина, новий офіс, де вона викладала англійську. Вона повторювала одне питання: “Коли це закінчиться?” — і плакала. Їхня розмова відбувалася в молитовному наметі “Лицарів Колумби”, де Хлоя теж не могла стримати сліз.
Відчуття нерозуміння: “Як таке може бути?”
Дві Валентини з Києва — свати, які приїхали разом з дочкою однієї та сином іншої — сиділи в наметі в дорогих шубах і відмовлялися від допомоги. Раптом усі вони розплакалися. Один із них вигукнув: “Ми б зрозуміли, якби це зробили китайці, якби це були турки. Але це наші рідні! Як таке може бути?”
Це питання не знайшло однозначної відповіді серед волонтерів: інколи просто неможливо пояснити, як рідні країни могли стати джерелом болю й руйнувань для своїх же людей.
Шум пилососу, що лякав дітей
Ще одна родина приїхала із Західної України. Діти так злякалися шуму в готелі, що сховалися під ліжко. Виявилося, що то працював пилосос — звичайний побутовий звук, що для малих дітей у стані постійного стресу сприймається як загроза. Волонтери допомогли купити квитки родичам в Іспанії, щоб надіслати їх далі, до Мадрида.
Марина з Харкова і її маленька помаранчева сумка
Марина збиралася до Катовіце, щоб звідти полетіти до Кутаїсі у Грузії. Коли Хлоя помітила, що в Марини немає валізи, з’ясувалося: у неї була лише маленька дамська сумка, в якій лежало небагато речей. Коли Марина побачила сім’ю глухих, вона дістала з помаранчевої сумки горіхи, насіння та шоколад і віддала дітям усе, що мала. Це був акт щирої людяності, хоча сама вона теж майже нічого не мала при собі.
Хлоя знайшла через інтернет шотландця, що живе в Польщі; він приїхав і погодився допомогти Марині, хоч не говорив російською. Пізніше той чоловік зізнався, що відчував ніяковість, бо Марина залишила йому 100 доларів як подяку — гроші, які, можливо, призначалися на поїздку. Хлоя ж запропонувала ці кошти витратити на бензин, але чоловік був збентежений жестом і неохоче брав гроші.
Маленькі дії серед великого потоку
Хлоя та її товариші постійно згадували казку про хлопчика й морську зірку: коли на пляжі лежать тисячі морських зірок, здається, що врятувати всіх неможливо. Але якщо підняти й повернути у воду одну, це має сенс для тієї однієї зірки. Так і тут — волонтери не можуть допомогти всім, хто цього потребує, бо масштаби трагедії занадто великі. Але вони можуть допомогти хоч комусь — і цим маленьким порятунком надавати людям шанс на продовження шляху.
Навіть після тижня допомоги Хлоя відчувала пригніченість і смуток. Вона сумує не тільки за українцями, яких бачила на власні очі, а й за багатьма своїми російськими друзями, яким також боляче через ці події. Для неї ця робота — не лише організація побуту людей на кордоні, а й безперервне емоційне навантаження: розуміти, що ти робиш щось важливе, але одночасно неможливо змінити ситуацію загалом.
Казка з морською зіркою залишалася для волонтерів нагадуванням: кожен маленький вчинок має значення. Вони не здатні зупинити війну чи повернути всіх у безпеку, але можуть змінити долю окремої людини — і це також важливо.
Висновки з першої лінії допомоги
Робота на кордоні — це поєднання організації, логістики, емпатії та щоденної рутини. Вона потребує не лише фізичних сил, а й підтримки з боку волонтерів і тих, хто може надати ресурси: житло, гроші, транспорт. Багато хто з волонтерів, як Хлоя, організовував збір коштів серед друзів та знайомих перед поїздкою. Саме ці маленькі внески часто вирішують долю конкретних людей.
Коли масштаби трагедії великі, легко втратити відчуття ефективності. Проте історії Марини з помаранчевою сумкою, сім’ї глухих, Рити та багатьох інших — це нагадування: людяність проявляється в дрібницях, і ці дрібниці іноді рятують життя та дають надію.
Хлоя Арнольд залишила кордон з усвідомленням того, що допомагаючи іншим, вона робить те, що може у цих обставинах. І хоча сум за втраченим і неблизькість перемін не зникають, кожна врятована людина, кожна знайдена родина і кожна надана дах над головою — це крок у бік полегшення більших страждань.
