Вступ: прохання і застереження
Якщо вам сподобався цей твір, ставте лайк та робіть репости у соцмережах. Допоможіть автору посісти призове місце у конкурсі Книжкова пара Плюс.
У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)
Надія Бурковська, бібліотека Каховського навчально-виховного комплексу «Гімназія – спеціалізована школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов» (Каховської гімназії)
Інцидент у коридорі: невдалий крок і розбите очікування
Ремонтні роботи в бібліотеці виявилися не дуже зручними для тендітної Тетяни Дмитрівни. Вона, як завжди замріяна, йшла повз робітників і нечаянно зачепила їхні речі. Під ногами щось чвакнуло, щось хруснуло — і вціліле яйце почало катитися коридором, бадьоро й безцеремонно. Так було зруйновано чужий обід і породжено крик та презирство у відповідь.
Реакція з боку робітниць була миттєвої й гострої: «Куди преш, сліпа курко! Чи ти не бачиш, що тут люди працюють? Сказитися можна з цими бабами! Тьху на тебе, а на вигляд же – ніби культурна жінка.» Слова були як ляпаси — болючі й принизливі, а Таня, звична до хамства, тихо прошепотіла: «Вибачте», й ступала далі, ковтаючи сльози і обережно пробираючись до читальної зали.
У бібліотеці, де змінювали підлогу, панувала прохолода й тиша. Тетяна притулилася чолом до стелажа і заплющила очі, наче хотіла загубитися в знайомому запаху паперу та шкіри палітурок. У її думках крутилася цитата: «O tempora, o mores!» — і вона уявляла, як могла б відповісти інакше: ввічливо, людяно, запропонувавши пиріжки з кафе навпроти, однак нічого з того не сталося.
Внутрішній світ бібліотекарки: відчуття чужого часу
Тетяна відчувала себе людиною не з цієї епохи. З дитинства вона була сама з собою, а книги стали для неї притулком і вчителями. Коли навчилася читати, збагнула, що «помилилася епохою»: XX і вже тим більше XXI століття не підходили для її ніжної душі. У мріях вона шукала супутника, якого бачили в улюблених романах — іменитого, витонченого, сентиментального.
Уявлення про ідеального чоловіка в Тетяни було чітким, а реальність — зовсім іншою. Вона мріяла про:
- прекраснодушного містера Дарсі,
- дотепного Онєгіна,
- або, у найгіршому разі, про загадкового Гамлета.
Натомість їй траплялися інші типи людей, описані у її думках так само гостро, як у літературних рядках: Гобсеки — для яких похід в піцерію коло дому був подією світового масштабу; сотники Забрьохи — неосвічені ледарі й пияки; Доріани Греї — самозакохані й розбещені. Вона берегла всередині себе правило: «Звичка – неба дар ясний: заміна щастю нам у ній», і це допомагало не помилитися й не повертатися в невідповідні стосунки.
Її внутрішня туга ідеалами літератури була не просто сентиментом — це був життєвий вибір. «Як складно жити не у свій час», — зітхнула вона, і знову пірнула у каталоги, шукаючи хоч якусь опору серед порядкових номерів і абеток.
Книги як співрозмовники: шепіт томів і таємниця порталу
У читальні панувала така тиша, що можна було чути, як сторінки шурхотять ніби живі. Тома заговорили між собою, проявивши дивну людяність і турботу про свою читачку.
«Знову вона засумувала, зовсім схудла», — прошепотіла «Антологія світової поезії», і це було не просто спостереження — це був сум, відбитий у словах. Томик з віршами Шекспіра буркнув: «І очі постійно на мокрому місці, розводить вогкість у бібліотеці, дивіться-но». У свою чергу перший том «Повного зібрання творів» О.С. Пушкіна сумнівався: «Але якщо ми їй допоможемо, то чи прийде їй на заміну така ж дбайлива книголюбка?»
«Не личить і не по літах вам такі сумніви, колего, — відгукнулася «Біографія видатних письменників», — багато днів уже обговорювали, а віз і нині там. Зосередьмося! І наступного разу, коли Тетянка почне цитувати Пушкіна, або ще когось, ми зачепимося за цитату й відчинимо портал у той час. Нехай дівчинка нарешті стане щасливою». Такі розмови виглядали немов вирішення власного бібліотечного закону: книги пам’ятають і можуть допомогти читачеві перетнути межу суму.
Тетяна Сергіївна, торкаючись корінця «Євгенія Онєгіна», прошепотіла: «Я б навіки пішов за тобою, хоч в свої, хоч в чужі далі…» — і в той момент з-під руки сяйнуло яскраве світло. Промені повільно заструменіли з інших книжок, ніби весь зал пробуджувався, а порив холодного вітру вдарив їй в обличчя, майже збиваючи з ніг. Ця сцена була наповнена магією, якої Таня боялася й водночас потребувала.
Господарі часу і натовп «культурно відпочиваючих»
У розпал бібліотечного дива з коридору з’явився інший світ — нагромадження людей, що юрмилося навколо трибуни. Кучерявий блондин читав вірші гучним голосом, а позаду нього на стіні червоніли прапори й величезний напис: «Товариші, сьогодні для вас виступає найкращий селянський поет Сергій Єсенін. Пролетарі всіх країн, єднайтеся! »
Тетяна мимоволі порівняла очікування з реальністю: «Я ж мріяла про Олександра Сергійовича, а не про Сергія Олександровича. За що?..» — вигукнула вона в розпачі. Її голос загубився серед шарудіння, і у відповідь полетіло шикання, а яблучний недогризок приліпився до її плеча. Народ «культурно відпочивав», але для Тетяни це було знущанням над її мріями про витонченість і шляхетність.
У цій сцені переплелися два часи: свідомість, що прагнула класики, і натовп, що сприймає культуру по-іншому. Штовхання, харкання й грубі слова матроса: «Куди преш, сліпа курко? Чи ти не бачиш, що тут люди відпочивають культурно? Сказитися можна з цими бабами!» — все це лунало як контраст до шепоту книжкових корінців і тихого світла, що виринуло під час її читання.
Підсумки і настрої після сутички
Ніхто не став на бік Тетяни. Сцена закінчилася так само буденно, як і почалася: з образами, недогризками й холодом ремонту. Проте в глибині бібліотеки залишилося зерно надії — книги, які говорили, мовби обіцяючи, що допоможуть відчинити портал у часи, де вона почуватиметься на своєму місці.
І річ не в тому, що все вирішилося миттєво: питання про те, чи допоможуть їй томи знайти щастя, залишилося відкритим. Але сама думка, що навколо є світи, до яких можна потрапити через рядки й цитати, давала Тетяні силу не здаватися. Вона повернулася до каталогу, знову занурившись у букви і порядкові знаки, а книжки шепотіли їй: =”Зосередьмося” — і знову чекали моменту, коли слова оживуть і поведуть її в інший час.
