Вступление: просьба и предупреждение
Если вам понравилось это произведение, ставьте лайк и делайте репосты в соцсетях. Помогите автору занять призовое место в конкурсі Книжкова пара Плюс.
У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)
Надія Бурковська, бібліотека Каховського навчально-виховного комплексу «Гімназія – спеціалізована школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов» (Каховської гімназії)
Інцидент у коридорі: невдалий крок і розбите очікування
Ремонтные работы в библиотеке оказались не самыми удобными для хрупкой Тетяни Дмитрівни. Она, как всегда в мечтах, шла мимо рабочих и нечаянно задела их вещи. Под ногами что‑то чавкнуло, что‑то хрустнуло — и уцелевшее яйцо начало катиться по коридору бодро и бесцеремонно. Так был разрушен чужой обед и вызван крик и презрение в ответ.
Реакция со стороны работниц была мгновенной и острой: «Куди преш, сліпа курко! Чи ти не бачиш, що тут люди працюють? Сказитися можна з цими бабами! Тьху на тебе, а на вигляд же — ніби культурна жінка.» Слова были, как пощёчины — болезненные и унизительные, а Таня, привыкшая к хамству, тихо прошептала: «Вибачте», и пошла дальше, сдерживая слёзы и осторожно пробираясь в читальный зал.
В библиотеке, где меняли пол, царили прохлада и тишина. Тетяна прижала лоб к стеллажу и закрыла глаза, будто хотела раствориться в знакомом запахе бумаги и кожи переплётов. В её мыслях крутилась цитата: «O tempora, o mores!» — и она представляла, как могла бы ответить иначе: вежливо, по-человечески, предложив пирожки из кафе напротив, однако ничего этого не случилось.
Внутренний мир библиотекарши: ощущение чужого времени
Тетяна чувствовала себя человеком не из этой эпохи. С детства она была сама по себе, а книги стали для неё приютом и учителями. Когда она научилась читать, поняла, что «помилилася епохою»: XX и уж тем более XXI століття не подходили для её нежной души. В мечтах она искала спутника, какого видели в любимых романах — именитого, утончённого, сентиментального.
Представление об идеальном мужчине у Тетяни было чётким, а реальность — совсем иной. Она мечтала о:
- прекраснодушного містера Дарсі,
- дотепного Онєгіна,
- або, у найгіршому разі, про загадкового Гамлета.
Вместо этого ей попадались другие типы людей, описанные в её мыслях так же остро, как в литературных строках: Гобсеки — для которых поход в пиццерию возле дома был событием мирового масштаба; сотники Забрьохи — необразованные лентяи и пьяницы; Доріани Греї — самовлюблённые и развращённые. Она хранила внутри правило: «Звичка — неба дар ясний: заміна щастю нам у ній», и это помогало не ошибиться и не возвращаться в неподходящие отношения.
Её внутренняя тоска по литературным идеалам была не просто сентиментом — это был жизненный выбор. «Як складно жити не у свій час», — вздохнула она и снова нырнула в каталоги, ища хоть какую опору среди порядковых номеров и алфавитов.
Книги как собеседники: шёпот томов и тайна портала
В читальном зале царила такая тишина, что можно было слышать, как шуршат страницы, словно живые. Тома заговорили между собой, проявив странную человечность и заботу о своей читательнице.
«Знову вона засумувала, зовсім схудла», — прошепотіла «Антологія світової поезії», і це було не просто спостереження — це був сум, відбитий у словах. Томик з віршами Шекспіра буркнув: «І очі постійно на мокрому місці, розводить вогкість у бібліотеці, дивіться-но». У свою чергу перший том «Повного зібрання творів» О.С. Пушкіна сумнівався: «Але якщо ми їй допоможемо, то чи прийде їй на заміну така ж дбайлива книголюбка?»
«Не личить і не по літах вам такі сумніви, колего, — відгукнулася «Біографія видатних письменників», — багато днів уже обговорювали, а віз і нині там. Зосередьмося! І наступного разу, коли Тетянка почне цитувати Пушкіна, або ще когось, ми зачепимося за цитату й відчинимо портал у той час. Нехай дівчинка нарешті стане щасливою». Такі розмови виглядали немов вирішення власного бібліотечного закону: книги пам’ятають і можуть допомогти читачеві перетнути межу суму.
Тетяна Сергіївна, торкаючись корінця «Євгенія Онєгіна», прошепотіла: «Я б навіки пішов за тобою, хоч в свої, хоч в чужі далі…» — і в той момент з-під руки сяйнуло яскраве світло. Промені повільно заструменіли з інших книжок, ніби весь зал пробуджувався, а порив холодного вітру вдарив їй в обличчя, майже збиваючи з ніг. Ця сцена була наповнена магією, якої Таня боялася й водночас потребувала.
Господарі часу і натовп «культурно відпочиваючих»
У розпал бібліотечного дива з коридору з’явився інший світ — нагромадження людей, що юрмилося навколо трибуни. Кучерявий блондин читав вірші гучним голосом, а позаду нього на стіні червоніли прапори й величезний напис: «Товариші, сьогодні для вас виступає найкращий селянський поет Сергій Єсенін. Пролетарі всіх країн, єднайтеся! »
Тетяна мимоволі порівняла очікування з реальністю: «Я ж мріяла про Олександра Сергійовича, а не про Сергія Олександровича. За що?..» — вигукнула вона в розпачі. Її голос загубився серед шарудіння, і у відповідь полетіло шикання, а яблучний недогризок приліпився до її плеча. Народ «культурно відпочивав», але для Тетяни це було знущанням над її мріями про витонченість і шляхетність.
У цій сцені переплелися два часи: свідомість, що прагнула класики, і натовп, що сприймає культуру по-іншому. Штовхання, харкання й грубі слова матроса: «Куди преш, сліпа курко? Чи ти не бачиш, що тут люди відпочивають культурно? Сказитися можна з цими бабами!» — все це лунало як контраст до шепоту книжкових корінців і тихого світла, що виринуло під час її читання.
Підсумки і настрої після сутички
Ніхто не став на бік Тетяни. Сцена закінчилася так само буденно, як і почалася: з образами, недогризками й холодом ремонту. Проте в глибині бібліотеки залишилося зерно надії — книги, які говорили, мовби обіцяючи, що допоможуть відчинити портал у часи, де вона почуватиметься на своєму місці.
І річ не в тому, що все вирішилося миттєво: питання про те, чи допоможуть їй томи знайти щастя, залишилося відкритим. Але сама думка, що навколо є світи, до яких можна потрапити через рядки й цитати, давала Тетяні силу не здаватися. Вона повернулася до каталогу, знову занурившись у букви і порядкові знаки, а книжки шепотіли їй: =»Зосередьмося» — і знову чекали моменту, коли слова оживуть і поведуть її в інший час.
