Автор: Норберт Райхель, редактор онлайн-журналу Demokratischer Salon.
«Чи можемо ми взагалі ставити питання про те, який образ жінки транслюється і чи не зміцнює цей образ патріярхальні структури, які вже існують? Можливо. А може й ні. Можливо, лише згодом. А може, вже зараз. Я не знаю».
Ці рядки походять із есею Ірини Герасимович «Сила незнання» у збірці «Білорусь! Жіноче обличчя революції» (редакція Андреаса Ростека, Ніни Велєр, Томаса Вайлєра, Тіни Вюншман, Берлін, edition.fotoTAPETA, 2020). Вони служать нагадуванням: образ жінки в публічному дискурсі часто виявляється подвійним — його одночасно плекують і використовується, він і підносить, і принижує.
На Заході багато хто захоплювався білоруським протестом, зокрема символікою білих суконь і сценою жінок, що знімали взуття, щоб піднятися на лавку. Утім, журналістські сюжети інколи звужували картину: про протести загалом говорили так, ніби у них брали участь лише ті, хто відповідали певному візуальному образу. Ірина Герасимович у великому інтерв’ю для «Demokratischer Salon» нагадує, що рух був ширшим і складнішим за такі метафори — що є передумови, форми вираження і тривалі наслідки, які неможливо оминути увагою.
Саме про ці механізми і йдеться в есеї Софі Оксанен «Війна Путіна проти жінок» — книжці, яка вийшла німецькою 2023 року у видавництві Kiepenheuer & Witsch. Переклали з фінської Анґела Плеґер і Максиміліян Мурман. У творчості Оксанен тема приниження, насильства і державної підтримки безправ’я жінок простежується від роману «Сталінські корови» (2003) до «Собачого майданчика» (2019), а її есеї допомагають скласти ширшу картину того, як політична сила перетворює гендерні уявлення на інструмент влади.
Проти великої байдужості
Перш ніж заглибитися в деталі книжки Оксанен, важливо наголосити на ширшому контексті: медійна увага швидко зростає під час масових злочинів, геноцидів чи інших катастроф, але з часом вона тьмяніє, релятивізується або зовсім зникає. Так відбувається з багатьма трагедіями: ізраїльсько-палестинським конфліктом та повідомленнями про страждання цивільних, переслідуванням уйґурів у Китаї, вигнанням рохінджа з М’янми, драмою езидів, агресією в Нагірному Карабаху, білоруським повстанням і багатьма іншими випадками. Це не означає, що трагедії меншають — вони лишаються, але для широкої публіки їхній резонанс поступово згасає.
Психологиня і політологиня Мелтем Кулачатан дала цьому явищу назву «блокування емпатії»: перспектива чужого болю відсувається, коли це не зачіпає наше безпосереднє життя. Упізнавані приклади — реакції на події 7 жовтня 2023 року, жах перед розповідями про Бучу чи Ірпінь, а також різні форми заперечення чи порівнянь, які зводять різні злочини воєдино, намагаючись зменшити їхню вагу або перетворити на взаємні виправдання.
Рафік Шамі в «Süddeutsche Zeitung» (7 березня 2024 року) яскраво окреслив ставлення байдужих: вони не хочуть розуміти, у них завжди знайдеться виправдання. Це втрата моральної напруги, здатності бачити різницю між вбивством і виправданням чи між систематичною агресією і випадковим злочином. Образ людини, яка «виживає» ціною власної гідності, повертається в багатьох текстах, і Оксанен у своїй роботі переплітає особисті оповіді з політичним аналізом, показуючи, як байдужість дозволяє злочинам розростатися.
Навіть якісні документальні ініціативи, які з’являються у відповідь на жахливі події — наприклад, фільм «20 днів у Маріуполі», який отримав премію «Оскар», або складені з щоденникових записів і свідчень матеріали — можуть пройти мимо уваги широкого кола людей, тоді як медійний цикл тримає публіку на короткій «хвилі» згідно з власними інтересами і ритмом. Це теж частина проблеми: правдиво задокументовані свідчення є важливими, але самі по собі вони не завжди змушують суспільство діяти.
Надмірне насильство та економічна вигода
Одна з ключових тез Оксанен — війна в сучасному значенні стала інструментом не лише для контролю територій, а й для економічної вигоди й соціального маніпулювання. У тексті авторка показує, як сексуальне насильство перетворюється на зброю, а мародерство та військова економіка стають для багатьох джерелом прибутку.
В тексті звучить твердження: «Росія перетворила сексуальне насильство на зброю і знаряддя для залякування представників різних статей і національностей». Це підкріплено прикладами: від подій 2014 року (фільм «Alisa w krainie wojny», «Аліса в країні війни», доступний на Netflix) до нових повідомлень про злочини під час недавніх вторгнень. Згори і знизу — від солдатів й до їхніх родин — мовиться про культивацію насильства як норми.
Оксанен наводить документовані телефонні розмови і свідчення, у яких матері та дружини заохочують чоловіків до жорстокості; вона розповідає про те, як солдати привозять на батьківщину трофеї та речі, які вони відібрали у людей на окупованих територіях, — пральні машини, спідню білизну, інші предмети, що стають символами «успіху» і доказом «геройства» для домашніх. У цій логіці мародерство — не побічний ефект війни, а форма винагороди, яка зміцнює підтримку тилу.
Росія, в якій значна частина промислового виробництва переорієнтована на військові потреби, за словами Оксанен, дедалі більше живе в умовах «військової економіки», де вбогі моральні норми замінюються матеріальними стимулом. Авторка цитує також ідеї Берта Брежта, коли йдеться про те, що для дружини солдата його відрядження може обернутися траурною фатою, а для неї — матеріальною винагородою. Історичні паралелі, які Оксанен провадить між різними епохами, підкреслюють, що збагачення частин населення в обмін на мовчазну згоду та співучастя — це не нова тактика влади.
Оксанен формулює важливий висновок: без підтримки тилу багато воєнних злочинів були б неможливі. Солдатам потрібно відчувати, що додому їх зустрінуть як героїв; тільки тоді система залишається стабільною. А таке відчуття підтримки формується не автоматично — воно підсилюється через ідеологію, пропаганду та економічну вигоду, котрі діють разом.
Насильство, дегуманізація та ролі жінок
Важлива частина есею присвячена тому, як саме дегуманізація супроводжує окупацію та насильство. Оксанен описує мови й образи, що позбавляють жертв людської гідності і виправдовують зверхність та агресію. Наприклад, під час різних кампаній людей називали «комахами» або «паразитами» — мовні тропи, що нагадують найгірші практики геноцидних і расистських ідеологій.
Жінок, які пережили ґвалтування, часто ярликують як «повій». Ті, хто виїхав з України, іноді зазнають звинувачень у корисливості: їм приписують бажання «приїхати до ЕС для праці і щоб заволодіти европейськими чоловіками». Такі наративи активно поширюються в соціальних мережах та на інтернет-платформах, вони виконують функцію розколу й підриву солідарності між жінками з різних країн.
У книжках, згаданих Оксанен, ця тема також проглядається в художніх формах: у «Сталінських коровах» (2003) головна героїня Анна стикається з обмовами й приниженнями, у «Собачому майданчику» (2019) та в «Лялечці» Лани Люкс (2017) розгортаються сюжети про сексуальну експлуатацію, сурогатне материнство і торгівлю людським тілом у контексті війни та транскордонних мереж.
Не слід забувати, що жінки також воювали. Оксанен наводить цифру: 800 000 жінок служили в Червоній армії під час «Великої Вітчизняної війни». Світлана Алексієвич у «У війни не жіноче обличчя» (1983) задокументувала їхні розповіді, які часто змальовують не лише мужність, а й приниження, з якими стикалися снайперки чи інші військові. Проте у публічних меморіалах і національних наративних площах місця для таких героїнь зазвичай бракує.
У сучасній російській публічній культурі пануюча ідея часто зводить жінку до ролі матері: монументальна «мати-родина» повертається як символ, а маскулінні образи воєнної сили підкреслюються в меморіалах. У поєднанні з реваншистською риторикою та кампаніями проти «іноземних впливів» це створює атмосферу, де права жінок дедалі частіше вважаються другорядними або шкідливими для «традиційних цінностей».
Російський есенціялізм і колоніялізм
Один із центральних розділів книжки має назву «Homo putinicus» — це спроба Оксанен розібратися у міфі Путіна та його культурному значенні. Вона звертає увагу на роль політтехнологів, зокрема Гліба Павловського, який, на думку деяких аналітиків, допоміг створити публічний образ президента як чоловіка-сильного лідера, що підходив до образу, потрібного багатьом виборцям у 1990-ті і на початку 2000-х.
Оксанен прослідковує, як цей міф поєднав елементи ностальгії, культури страхів і образу «реваншу переможених», який сам Путін неодноразово артикулював, зокрема коли 2005 року назвав розпад Совєтського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Такі історичні інтерпретації, що підкреслюють приниження і втрачену велич, працюють на конструювання наративу про зовнішні й внутрішні вороги.
Паралелі з популярною культурою (наприклад, згадка образів на кшталт Джеймса Бонда) використовуються Оксанен, щоб показати, як медіа і політика сплітаються в образи лідера — харизматичного, безкомпромісного, втіленого «мужності», яка апелює до певних емоцій і прив’язує до себе масову підтримку.
Колоніялізм як інструмент політики
Оксанен ретельно аналізує також колоніальні практики російської політики: анексія Криму 2014 року тут розглядається не лише як геополітичний крок, а як частина довшої історичної стратегії, що включає «русифікацію», депортації та заміну корінного населення. У матеріалі цитують історичні паралелі — від Катерини ІІ до сталінських депортацій 1944 року — щоб показати, що сучасна політика не є ані випадковою, ані новою.
Оксанен підкреслює, що увага Заходу до Криму і до багатьох регіонів Сибіру була і є нерівномірною: мовчання про долі корінних народів, їхню історію і ресурси дозволило закріпити міф «одвічної російськості» в певних регіонах. Це, на думку авторки, частково пояснює, чому багато колоніальних практик не помічаються або недооцінюються у західних дебатах.
Есенціялізм і ідеологія
Алєксандр Дуґін та інші ідеологи, відкинуті на певних етапах від владних структур, продовжують впливати на домінуючі уявлення про місію Росії. Ідея «вічної місії Росії», згідно з Оксанен, просуває думку про цивілізаційну унікальність, де тільки Росія уособлює «істинні» цінності. У цьому наративі те, що не вкладється у вужче розуміння «російськості», оголошується «фашистським» або «чужим». Це спотворення історії Великої Вітчизняної війни та її пам’яті використовують для легітимації сучасних агресій і для виправдання репресивних практик.
Чи можливі зміни?
Оксанен і автор статті порушують ключове питання: як зламати цю систему, яка поєднує державний насилля, культурну дегуманізацію і економічні стимули? Питання складне, і відповідь не однозначна. Авторка припускає, що зміни неможливі, якщо теми насильства, розвитку ідеології та дегуманізації ігноруються або якщо медії вбачають їх надто тяжкими для громадськости.
У тексті звучать історичні нагадування: 1 вересня 1939 року німці вдерлися до Польщі, 22 червня 1941 року до Совєтського Союзу, а 17 вересня совєтські війська також вдерлися до Польщі — події, пов’язані з пактом Гітлера–Сталіна від 23 серпня 1939 року. Ці згадки служать для підкреслення важливості пам’яті і її викривлення в сучасних політичних дискусіях. Оксанен нагадує: історія насильної колонізації, депортацій і масових злочинів повинна залишатися в полі зору, інакше її використовуватимуть для виправдання нових злочинів.
На завершення автор статті перераховує чинники, які можуть підтримати опір проти насильницьких режимів і повернення до демократичних цінностей:
- прозора і стійка журналістика, яка не дозволяє темам замовкнути;
- міжнародна увага до порушень прав людини і системна підтримка постраждалих;
- солідарність громадянських рухів, що захищають права жінок, меншин і політичних опонентів;
- критичність щодо наративів, що виправдовують насильство під прапором «традиційних цінностей» чи «національної безпеки».
Автор також не виключає альтернативного варіанта: внутрішнє банкрутство режиму після виснажливих витрат на переозброєння і війну може призвести до змін. Але чи буде Захід активним агентом такого сценарію — залишається відкритим питанням. Тим часом Оксанен і перекладачі Дарина Демиденко та Анастасія Коваленко, а також журналісти з «Demokratischer Salon», продовжують виводити на публічний простір теми, які іноді занадто важкі для прямої дискусії, але без них неможливе усвідомлення реального масштабу проблеми.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Der Kern der Gewalt. Sofi Oksanen, Putins Krieg gegen die Frauen» в журналі Demokratischer Salon 14 квітня 2024 року. Українською мовою публікується з дозволу автора. Переклали Дарина Демиденко та Анастасія Коваленко.
