Англ.: perception; нім.: Wahrnehmung; ісп.: percepción; франц.: perception.
Перцепція та її відмінність від сприймання
Перцепція в театральному контексті відрізняється від поняття сприймання, яке більше стосується внутрішніх когнітивних, інтелектуальних і герменевтичних процесів глядача. Якщо сприймання — це робота розуму з текстом, символами та інтерпретаціями, то перцепція охоплює той комплекс відчуттів, що створюють безпосередній тілесний досвід вистави. У широкий зміст перцепції входять не тільки зір і слух: вона задіює ще п’ять конкретних відчуттів, що формують сценічну подію і впливають на спосіб, яким глядач переживає спектакль.
Дотик: заборона й активізація сенсорності
У класичній західноєвропейській театральній традиції дотик для глядача переважно заборонений: публіку тримають на відстані від сцени, пропонуючи здебільшого слухати й дивитися. Проте навіть у такій моделі дотик існує як концепт і як художня стратегія. Він важливий у сприйнятті руху, у формуванні відчуття матеріальності дії, у пробудженні тілесної пам’яті.
Використання природних елементів — земля, вода, вогонь — у виставах, про що згадується у згаданому досвіді Брука, робить дотик не лише метафорою, а безпосереднім засобом впливу. Саме через тілесне переживання мистецтво набуває пластики: “пластику, гру почуттів”.
Сухий і вологий театр
Тут помітна діалектика двох типів театру. У «сухому» театрі сцена виступає місцем символізації, цінуються образ і відчужене осмислення тексту. Навпаки, «вологий» театр — естетика дотику: прагнення змусити глядача торкнутися реальності, відчути її тією ж шкірою, що й актори. Таке робить виставу менш абстрактною і більш тілесною.
У зв’язку з рухом і пластикою тіла говорить і поняття «Пам’ять пластики», що зʼявляється під час зміни рівноваги, тональності, стабільності — танець, динаміка, тілесні імпульси пробуджують закодовані в тілі спогади про власну історію. Цю пам’ять театр постійно використовує як ресурс для створення образів і відчуттів.
Нюх і смак: народні практики та експерименти
Нюх і смак частіше зустрічаються в народних формах театру, де вистава органічно пов’язана з святом, ритуалом і частуванням. У традиційному західноєвропейському репертуарі ці відчуття переважно нейтралізовані, але на сучасній сцені були й успішні спроби їх повернути до театрального обігу.
Серед прикладів — експерименти з театром запахів (Паке, 1995), спектаклі, в яких готують і споживають страви безпосередньо на сцені, а потім роздають їх глядачам. До таких постановок відносять «Фауст-кухар» Ріхарда Шехнера та «Різотто» в поставі Римської політехніки. Ці практики змінюють традиційну роль глядача та розширюють межі естетичного досвіду.
- Театр запахів — спроба включити нюх у структуру сценічної події (Паке, 1995).
- Кулінарні перформанси — приготування прямо на сцені з подальшим залученням публіки («Фауст-кухар», «Різотто»).
Такі приклади показують: феноменологія спектаклю прагне перенести театральну сутність на глядача, перетворивши його на активного співтворця — свого роду режисера стимулів, знаків і матеріалів, які складно звести до однозначного прочитання.
Перцепція як театральна стратегія
Коли ми говоримо про перцепцію з боку глядача, маємо на увазі не лише реакцію на окремі подразники, а й певну стратегію театрального експерименту. Той експеримент може бути спрямований на синтез відчуттів: візуальне поєднується зі слуховим, тілесне — із когнітивним, жести — з психологією. У такому контексті перцепція виявляє свою складність і нерозчленованість — глядач опиняється в полі дії множинних, взаємозалежних сигналів.
Це підводить до думки, висловленої також в сучасній теорії тіла: незалежно від того, чи маємо ми справу з «тілом, яке думає», чи з «тілом з духовністю», М.Джонсон, 1987, перцепція залишається стратегією переживання, що включає всі ці аспекти разом. Театр як експериментальна практика апелює до цієї цілісності, прагнучи не розчленувати досвід глядача, а створити ситуацію, в якій тіло і свідомість взаємодіють нерозривно.
“колективний симбіоз, акт справжньої любові, чуттєве причастя двох людських груп” (Barrault, 1961 : 13)
Ця цитата підкреслює: спектакль може бути подією, що обʼєднує виконавців і глядачів у єдиному відчутті, де перцептивні канали працюють синхронно. Саме на цьому ґрунтується розуміння театру як живого, чуттєвого простору, що постійно шукає засоби для розширення палітри можливих досвідів.
