В Канаді імʼя Еміля Нелліґана має культовий статус: його іноді порівнюють із нашим Шевченком як національного поета. Хоч у його поезії переважають ліричні й філософські настрої, а не націоналістичні твердження, саме глибина й меланхолія творів завоювали читача. Містичності образу додає й сама доля автора: всі його вірші (а їх створив 169) написані у віці від 16 до 19 років, а далі він провів близько 50 років у психіатричних лікарнях (їх у його житті було кілька).
Хай він живе, як жив, бо то його життя,
не заподійте зла мрійливому поету,
це янгольська душа, в якій уся планета,
в якій сумні, проте високі почуття.
Хай він живе, як жив, бо то його життя,
не заподійте зла мрійливому поету,
це янгольська душа, в якій уся планета,
в якій сумні, проте високі почуття.
Питання «феномен Нелліґан» і досі обговорюють психіатри й філософи: одні бачать у ньому психічне відхилення, інші — специфічну форму усамітнення і відмови від світу, який не помітив таланту. Ця неоднозначність робить його постать цікавою для дослідників і читачів, котрі прагнуть зрозуміти поезію поза зовнішніми ярликами.
Еміль Нелліґан. Вірші
Нижче подано добірку віршів у перекладі з французької. Вони дозволяють простежити настрої поета — від ніжної лірики до глибокої меланхолії та інтимних роздумів. Читачеві запропоновано без коментарів ознайомитися зі словами автора.
Клавіатура затремтіла
від спогадів про давні дні.
Едем дитинства пробудила
Й дитячі весни навісні.
Я посмішку дівочу милу
Побачу у музичнім сні.
Чомусь померли ви так рано,
о муза світла і ясна,
тому я від печалі в’яну,
Тому вона така смутна,
та музика, що ваш коханий
грав, аж порвалася струна.
Улюблену сестру хотів би мати я,
сестру, яка була б і лагідна, і мила,
яка б мене як слід молитися навчила,
щоб янголом моїм була моя сестра.
Моя сестра, моя цнотлива таємниця,
сестра з країни Муз, яка б навік прийшла,
яка б у пізній час мій вогник берегла,
і сонцем щоб моїм були її зіниці.
Вона прийде вночі і ніжно руку стисне,
для мене віднайде слова святих порад,
а голос дорогий звучатиме, як пісня.
Коли б то раптом я досяг вершини слави,
на честь її з лілей я посадив би сад,
прославив би її у вірші величаво.
Які прийшли сніги!
На вікнах квітне іній.
Які прийшли сніги!
Що те нещастя нині
для вічної нудьги?
Куди не глянь- німа
безрадісна рівнина.
Нема надій, нема,
бо сам я та країна,
з якої йде зима.
Оплакуйте, пташки,
цю згубу, ці морози.
Оплакуйте, пташки,
мої плачі і сльози,
й вимерзлі квітки.
Які прийшли сніги!
На вікнах квітне іній.
Які прийшли сніги!
Що те нещастя нині
для вічної нудьги?
Монашекських сабо звучать глухі удари,
вони кудись ідуть із чотками в руках.
Кров вечора, яка проллялась на дах,
впаде в кущі жоржин, засвітить їхні чари.
У темний коридор спускаються примари,
де янголи встають на світлих вітражах
і браму стережуть, щоб жоден той монах
в серце не впустив земні житейські чвари.
Похмурі та смутні обличчя тих ченців,
а ув очах, ясних, як обрії морів,
холодний аскетизм виразно пломеніє.
Великий дух завжди ширяє в самоті,
і, певне, саме в тім і велич, і надія
тих мовчазних примар братерства во Хресті.
З дитячого візка я ліжечко зробив,
де муза спить моя у щебеті птахів,
вся в білому, моя улюблена химера.
У золотому сні так цілувались ми…
Та тихше! Йде сюди моя нудьга-мегера
і в пітьмі грюкає своїми чобітьми.
Поезіє, красо моя, окрасо,
я перед тебе чи до тебе жив?
Василь Стус
Поезіє, красо моя, окрасо,
я перед тебе чи до тебе жив?
Василь Стус
Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт Деліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідне́ сузір'я
Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.
Микола Зеров
Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт Деліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідне́ сузір'я
Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.
Микола Зеров
***
Хай він живе, як жив, бо то його життя,
не заподійте зла мрійливому поету,
це янгольська душа, в якій уся планета,
в якій сумні, проте високі почуття.
В його рядках ожив квітневий чистий ранок,
що вихор золотий з глибин його єства
здіймає, і зоря збагне його слова,
зоря, яка тремтить в мереживі фіранок.
Не хоче вчитись він, кохає без кохань.
Хай справдить він свої ідеї авантюрні,
посмійтесь з нього ви, як він пошився в дурні,
одного дня… О так!… Усі підуть за грань.
А там Господь всім вам розповісти захоче,
який вразливий він, і гірко дорікне,
що знало чорний сум чоло його ясне,
що плакали його великі сірі очі.
***
Немов конкістадор хотів би я іти,
з тріумфом несучи знаме̒но перемоги,
відважно йти вперед без втоми і знемоги
на штурм високих веж, і славу там знайти.
Мов сокіл, мов орел я прагну висоти,
я мрію в небесах знайти свою дорогу,
й крила обпекти, зате узріти Бога,
і вкрасти з неба скарб, і славу так знайти.
Та вже не воїн я, і вже не хижий птах,
і серце не знайде утіхи в небесах,
де чорні янголи ще б’ються між собою,
І тануть вмить свічки моїх геройських снів,
коли на обрії постане вічна Троя,
той неприступний град кохання юних дів.
***
Що розкажуть старі квартали
запорошених міст?
Ці обдерті портали,
цей пошарпаний міст?
Пам’ятають вони немало.
Що ж розкажуть старі квартали?
Коли ти ідеш уночі,
щоб віддати їм шану,
– Пам’ятаємо давні плачі,-
кажуть вони крізь тумани,
і бряжчать таємні ключі,
коли ти ідеш уночі.
– Ходять в темряві давні тіні
біля наших стін,
і несуть в собі безгоміння
своїх темних глибин,
й своє нечисте сумлінні
носять в темряві давні тіні.
Ось що знають старі міста,
знають пильні квартали,
ось про що замовчала
запорошена німота.
О, та слава, якої не стало,
о, померклі мертві міста!
***
Дзвеніла зранена струна,
князі мовчали і княгині
в той вечір, коли ви, княжна,
надривно грали Паганіні.
Блукав по залі сатана,
я ж був на янгольській вершині,
коли закохана княжна
для мене грала Паганіні.
Допито келихи до дна.
Як швидко все минає нині!
Дістаньте скрипку ту, княжна,
і знов заграйте Паганіні!
Її футляр- немов труна.
В його безмовній порожнині
розбита скрипка. І княжна
Вже не зіграє Паганіні.
Макабричний бенкет
Окремий розділ віршів має назву, яка відразу налаштовує на темніший тон. Тут відчуваються інші відтінки поезії, що демонструють ширший діапазон настроїв і образів. Наведені уривки дають можливість відчути ту частину спадщини, яка часто приваблює дослідників і перекладачів.
То ж будьмо- я і сміх! Я кубок піднімаю!
За сміх проп’ю й себе! Все байдуже мені!
О сміх! Ха-ха-ха-ха! В очах біжать огні.
З любов’ю на кормі мій човен підпливає.
Дорогу тим, хто п’є, сміється і співає!
Показують язик потворні гробані.
Від реготу тріщать надгробки кам’яні,
то прадіди ідуть до нас зі свого краю.
Вони уже прийшли, накрито стіл для них,
сідають в коло всі, гримлять кістки і сміх,
ми вип’ємо за вас, о пращури скелети.
Хай їм іще вина у келихи наллють,
ми ж вип’ємо за смерть із черепів, поети,
щоб заглушити в нас ридань шалену лють.
Переклади й видання
З французької ці вірші переклала Євгенія Кононенко. Якщо захочеться прочитати більше або заглибитися в біографію й творчість поета, варто шукати збірку «Макбетичний банкет» видавництва «Кальварія». Ця збірка є, на жаль, єдиним українським перекладом творчості Еміля Нелліґана, тож вона може стати першим кроком до знайомства з його поезією.
