Світлина Валерії Ландар / Театр ім. І. Франка
Про виставу і її постановника
Вперше я побачила театр як потребу власного життя, коли почала вивчати сценічне мистецтво. З тих пір відвідати нові постановки в київських театрах для мене стало необхідністю. Однією з таких зустрічей стала постановка Коріолан у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, поставлена головним режисером театру Дмитром Богомазовим.
У творчому доробку режисера вже є чимало звернень до Шекспіра, що підкреслює його зацікавленість класикою і вміння шукати сучасні відтінки в добре знайомих текстах. До прикладу, у переліку робіт згадуються Сон літньої ночі (2003), Отелло (2004), Гамлет (2009), Дванадцята ніч (2017). Коріолан з репертуару 2018 року також отримав як прихильність глядацької аудиторії, так і позитивні відгуки критиків.
Важливо відзначити, що після початку повномасштабного російського вторгнення сприйняття вистави набуло інших смислів для багатьох українців. Історія, що раніше здавалась віддаленою, нині промовляє напрочуд близько за часом і простором.
Сценографія: від давнини до позачасовості
З перших миттєвостей на сцені читається відсилання до Давнього Риму. Велична статуя воїна, виставлений кахлями басейн — ці декорації одразу занурюють у відповідну епоху. Проте інші елементи, такі як широка прозора ширма, екран або фортепіано, роблять простір позачасовим. Це поєднання історичного і сучасного створює відчуття, що драма героя відбувається одночасно в різних площинах.
Статуя воїна виконує кілька символічних функцій. Спершу вона репрезентує подвиг і велич майбутнього Коріолана. Це камяне, холодне втілення його славетного образу в очах інших. Надалі ж образ статуї набуває пророчого значення: у другій дії вона постає обезголовленою, що передчуває трагічний кінець головного героя.
Атмосфера і технічні засоби
Дмитро Богомазов будує на сцені світ відчуження і самотності. Розкотиста луна, підсилена мікрофонною технікою, приглушена похмура музика, тьмяне світло — усе це спрацювало на те, щоб посилити відчуття ізоляції Кая Марція. Така робота зі звуком та світлом не лише підкреслює внутрішній стан героя, а й включає слухача в атмосферу, де емоції відчутні фізично.
Костюми, кольори і символи ролей
Костюмне рішення у виставі не претендує на історичну автентику, але саме в цьому його сила. Одяг персонажів позбавлений чіткої хронологічної прив’язки, що дозволяє глядачеві читати образи як універсальні. Кольорові рішення в костюмах виконані як умовні маркери соціальних груп і емоційних станів.
- Суспільство Риму представлено як розрізнене: кожна верства має власну кольорову ознаку.
- Військо Авфідія одягнене винятково в чорне, що робить його однорідною темною масою.
- Родинні жінки героя часто з’являються у світлому вбранні, символізуючи чистоту, любов і людяність.
Сам Кай Марцій постає в контрасті з навколишнім світом: для одних він — холодний камінь подвигу, для інших — людина, яку люблять і якою переймаються близькі. Цей контраст підкреслює розрив між особистим і публічним образом героя.
Народ, трибуни і трагедія відповідальності
У виставі народ не показаний як однорідний інтелектуальний суб’єкт. На сцені він мусить роль, що часто зводиться до маріонетковості під впливом трибунів. Група людей у лахмітті виглядає зубожілою й безпорадною. Мова і рухи цієї юрби відтворені таким чином, що вони створюють відчуття страху, невпевненості та залежності від чужої волі.
Ця образна сцена нагадує, наскільки небезпечною може стати сіра маса, що не вміє критично мислити. У виставі це перетворюється на знаряддя політичного знищення видатної особистості. Такий меседж резонує особливо гостро для громадян у вільній державі й попереджає про ризики підкорення бездумним настроям.
Трагедія Коріолана в центрі — це трагедія людини, яка бере на себе відповідальність у критичний момент. Вона жертвує власними інтересами заради загального блага, але водночас залишається вразливою. Повернення до мирного життя не знімає потреби в піклуванні та увазі, які потрібні тому, хто захищав інших. У сценічному рішенні цей перехід підсилюється зміною напису на задньому плані з MORI на AMORI, що символічно переносить глядача від теми смерті до теми любові.
Актуальність, національний підтекст і власні враження
Для мене постановка розкриває тезу, що героєм не народжуються, а стають. Якості, що роблять людину героєм — мужність, звитяга, рішучість — формуються у відповідь на потребу захисту власного дому. Нині сучасні українські воїни, боронячи землю, відтворюють цей стародавній подвиг і додають до нього нових сенсів.
Інтерпретація Дмитра Богомазова наповнена глибоким національним підтекстом. Саме ця сила шекспірівських персонажів у виконанні акторів Франкового театру не залишила мене байдужою. Вистава працює одночасно як особистісна і політична драма, що дозволяє шукати паралелі між текстом Шекспіра і сьогоднішніми викликами України.
З технічної точки зору, постановка влучно балансує між символом і реальністю, лишаючи простір для думки та емоцій. Це спектакль, який варто побачити не лише заради естетичного враження, а й заради можливості замислитись про роль особистості в суспільстві та про ціну відповідальності.
Рецензія була написана в рамках онлайнового проєкту Сценічна шекспіріана: майстер-класи з театральної критики (січень–лютий 2023) за участі провідних шекспірознавців Європи. Співорганізаторами майстер-класів виступили Європейська асоціація шекспірознавців (European Shakespeare Research Association), Український міжуніверситетський науково-дослідницький шекспірівський центр, Національна спілка театральних діячів України та Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка. Авторка вдячна Франчесці Рейнер (Francesca Clare Rayner), Вероніці Шандл (Veronika Schandl) та Кристі Карсон (Christie Carson) за уважне прочитання тексту та цінні поради.
